Коли нам доводиться чути скарги від хто до храму йшов, що їм нагрубив священик, або інші церковнослужителі, ми найчастіше даємо стандартні відповіді. Мовляв, ну що ви, в храм адже треба йти до Бога, а не до людей, чого ви на людей звертаєте увагу? І взагалі ви за собою слідкуйте, у вас адже своїх гріхів предостатньо, все люди грішні, Церква – суспільство рятуються грішників. Але чому ми відповідаємо саме так? Чому ми просто не визнаємо, що в храмі в дійсності можна зустріти багато грубості, і з цим треба щось робити? Чому не попросимо вибачення у тієї людини, яку просто образили в Церкві?
Звичайно, можна заперечити, мовляв, людина нерідко сам винен – зажадав зайвої уваги до своєї персони, за що і отримав. Так дійсно буває, багато хто приходить в храм, немов в магазин духовних послуг, і вимагають, щоб їх якісно обслужили. Але паралельно є і інші люди, які прийшли зі своїм болем і проблемами, чекаючи розради Христового і розуміння людського, а у відповідь наткнулися на грубість.
Більш того, грубість не просто входить в нашу парафіяльну життя, вона знаходить раптом богословське обгрунтування, стає освяченою, праведною. Щоб виправдати свою грубість і жорстке ставлення до людей, ми знаходимо цитати зі Святого Письма, святих отців, прикриваємо все це благочестивими намірами.
Розмова однієї «парафіяльній» черниці (таких часто ще називають «Шаталова пустель») і парафіянки в храмі:
– Матушка – ну що ж ви зі мною так грубо говорите, що я вам зробила?
– А ти смиряйся! Я адже – черниця, а ти – мирянка! Я душу твою рятую, смиренність в тобі виховую, ти Бога дякуй, що я з тобою так кажу!
Ми настільки звикли до якогось духовного мазохізму, що багато членів дозволяють деяким священикам відверто маніпулювати собою, знущатися, давати немислимі «слухняності», грубити. Невихованість окремих пастирів і церковних працівників може розглядатися навіть як якесь юродство, подвиг і благочестивий приклад.
Що ж сталося з нами, що ми – такі? Коли б’ємо людини словами, ми можемо порівнювати себе з Христом, що виганяє з храму торгуючих. Коли гадім в душу людям, ми можемо вважати себе Іоанном Хрестителем, що називав деяких фарисеїв і книжників «породженням єхидни». Коли б’ємо дружину, стверджуємо, що «Домострой» нас до того зобов’язує. Зате коли справа стосується нас самих – тут ми жваво нагадаємо будь-кому, що є заповіді любові, а тому нас треба любити, терпіти наші недоліки і захоплюватися нашими перевагами …
Наша свідомість перекручено часом до такої міри, що навіть відверті чисто людські вади святих (а адже вони теж були людьми, зі своїми слабкостями і гріхами) ми готові ставити їм в чесноти. Бив святитель Іоасаф Бєлгородський священиків своєї єпархії архієрейським жезлом – і народ ставить йому це в праведний і благочестивий приклад управління паствою. При цьому мало хто знає, що 27 правило святих апостолів прямо наказує позбавляти сану єпископа, священика або диякона, який займається рукоприкладством. Безперечно, святитель відомий як зразок благочестивого життя, канонізований Російською Православною Церквою у святих, але варто розуміти, що святитель Іоасаф теж мав свої недоліки. Ймовірно, не завжди він міг утримати свій гнів, бачачи пастирські помилки, а тому і міг вдарити. Але чи варто це ставити в чеснота, або варто пробачити святителю Іоасафу такі епізоди його життя?
Біблія просто і без прикрас описує персонажів, з усіма їх достоїнствами і недоліками. Цар Давид, наприклад, вбив чоловіка своєї коханки, цар Соломон став ідолопоклонником, будучи спокушений в язичництво своїми дружинами. Це все – лише ілюстрація того, що не варто будь-які дії святих автоматично наділяти в ореол святості.
Повертаючись до нас, до нашого життя, варто згадати дуже страшні слова Господа з Євангелія від Матвія: «Дивіться, щоб ви не погордували ані одним із малих цих; бо кажу вам, що їхні Анголи на небесах завжди бачать обличчя Мого Отця. Бо Син Людський прийшов, щоб знайти та спасти, що загинуло »(Матв.18: 10-11). І коли ми грубим людям, ображаємо їх, принижуємо – ми зневажаємо тих малих, спілкування з якими Господь дав нам в конкретний час і в конкретному місці. І особливо сильно ми грішить проти Господа і ближніх, коли наша грубість відторгає людей від Церкви, відторгає від Христа. Адже про релігію судять по її представникам, їх слів і вчинків, їх способу життя. А тому, глибоко особиста думка, грубити людям і порівнювати себе при цьому з Христом і святими – це блюзнірство.
Хтось, прочитавши цю статтю, скаже автору: лікаря, зцілися сам спочатку, а то ти вже на святих замахнувся! Ні, дорогі друзі, ні на кого ніхто не замахується, та й самому треба перечитати власні роздуми кілька разів, тому що і сам часом неуважний буваєш до людей, що приходять до тебе за порадою і розрадою. Сам можеш сказати щось різко, прикро, сам можеш заподіяти глибоку рану душі людської.
Протоієрей Димитрій Готовкін, прес-секретар Валуйськ єпархії